вторник, 15 февраля 2011 г.

Rocks & Caves

Печерні Люди

Півгодини як зайшла до квартири після довгого переїзду з Чорткова. Це була вже друга вилазка по холоду до села Залісся Тернопільської області. У них та є таке чудо, таке природне диво, як горизонтальна печера Млинки.   
 У мене це вже друга поїздочка до Млинків, після першої, поміж багатого спектру емоцій, чітко запам’яталось тільки дике бажання повернутися туди знову. На цей раз я вирішила все законспектувати, перечитування таких спогадів через деякий час справді може повернути той самий стан. 
Ось я і вдома. 10:24, здається, 13 грудня. Дзвінок на роботу: «Я буду після обіду». Мию злегка підмерзлі в маршрутці Київ-Чернігів ноги, а у відображенні дзеркала бачу абсолютно щасливе обличчя. Світле, сяюче, з чарівною посмішкою. Голову не мила вже 3 дні, зранку не вмивалася (бо прокинулася в потязі о 5:30 від  гадкуватого голосу провідниці і вирішила, краще поваляюсь ще трохи). Але краса, вона в іншому, вона як світло, яке йде зсередини. 
Відразу згадався контрастний момент – «Дєвушка, вставайтє, положитє матрас на мєсто, бєз постєлі єго брать нільзя, а потом спітє хоть до самого Кієва в свойом чєхлє» (я сама розмовляю російською,  але щоб передати настрій сказаного, треба писати саме так))) та інший, ранок неділі у спелеохаті – тук тук у двері, миле лице Слоника і «Доброго ранку, ще спите?» :). Ні, не спите вже, ну що вирішили з екскурсіями, на скільки бус замовляти? І потім зверху іще раз – доброго  ранку. Радісно.
Я була взагалі дико рада бачити Слоника - нашого провідника у печері минулого разу. У дизелі з Тернорпіля до Залісся у суботу вранці сидимо, скучаємо, поїзд ліііізе. Відкриваються двері до вагону, заходить Слоник, вони теж з Тернопіля їдуть, вирішив пошукати своїх туристів. Напевно по рюкзаках, а може завдяки моєму пильному погляду і посмішці, бо я його впізнала, зрозумів, що треба підходити до нас. Це був перший приємний момент подорожі після чого все взагалі пішло як по маслу. Двадцять хвилин пішачка по ковзанці від зупинки дизеля до хати. Ці гламурні Мартенси (які я неймовірно люблю) ковзкі як сволоти, вчепилася за руку незнайомого хлопця Сергія з нашої групи, щоб не впасти. Тім білдінг! Розмістилися в тій же спелеохаті, навіть у тій самій кімнаті, тому , на додаток , я відразу закинула речі зліва під стіночку на першому поверсі двоярусного ліжка, там де спала минулого разу. Гарячий чай і збори до вилазки.

Перша. Нас повів юний спелеолог на ім’я Ілля. Такий милий хлопчина, але від нього було тільки і чути «та це(там) зовсім капець» «ми туди не підемо», «щось я не виспався», «ви знайомі між собою? Щось ви тихі» «Фантазія, Родом і Пресс в одній 3х часовій не вийде» і коронне «оооо нє, в Дитячу не підемо, я вас двох на собі не витягну» :) І часто позіхав, я добре запам’ятала, бо йшла першою за ним. Але набагато сильніші враження, дуже позитивні, залишили моменти: «Хапай мене за руку» і  рука  над головою, коли в мене ніяк не виходило вишкребтися на камінь до Ужви; та інший, після лазу Роддом: я трішки несконтролювала себе, почала швидко зїзжати, падати донизу, і прямо в обійми Іллі. Чогось так приємно було, умилив мене цей момент, питаю: «Це всіх так гарно ловлять?)». «Нє - каже Василь, який ліз переді мною, - деякі падають» (ось його не зловили, мабуть тому, що він не являється тендітною дівчиною;). 
 Після того, як 11 чоловік УСІ до одного поперлися, протиснулися, промучали, я не знаю, пролізли Роддом, народилися заново, пройшла година і на Фантазію вже не встигали. Точніше встигали, та можливо витратили б дуже багато часу.  Ось такий недолік великих груп. Голосуванням, 3 голоси проти 5, інші утрималася, пішли до дільниці під назвою Романтика. Ну, ніякої романтики там не було, як і казки у Казці. Зрозуміють ті, хто був) А насправді дуже цікавий маршрут - повзанка з різними вузькими лазами. Сподобалося. Це була третя, недільна, екскурсія.
 У другу, стандартну Казка + Дитяча Розпора ходили зі спелеологом Петром. Тут був момент істини – заради цього я, непевно і повернулася у Млинки –  пролізла Дитячу Розпору. Сама, без допомоги, без паніки, і що найголовніше, швидко:) Після цього вже у Фантазію збираюся. Не цього разу, то й і слава богу, випадковостей не буває. 
  «Гаси ліхтарик, вони на світло лізуть!!»

 Збирання речей, згадування екскурсій, підраховування грошей. Це чий спальник? Де моя ложка? Звідки ці кружки? А де можна купити сувеніри? Все, вмістила, рюкзак закрився. Аааа чорт, капці забула, як завжди…:) Бусик вже чекає, всі погрузилися, я ставлю на полички прокатні капці, викидаю разкидані одноразові рукавички, виходжу на вулицю, посміхаюся Слонику, він нас проводжає. Кажу: 
-Дякуємо вам.
-Я так розумію, ще побачимось?
-Звичайно! Ми на Фантазію не ходили.
-Приїжджайте, полазимо. :)
 Їдемо до Чорткова, посмішка не сходить з обличчя, не можу не посміхатися. Такі чудові вихідні. І словами цей стан не передати. Спокій. Радість. Спокійна радість чи радісний спокій. Якась навіть гармонія з оточуючим світом. Така дружня атмосфера, далеко від домашніх проблем (я відчула, що мене не грузять думки вже в дизелі до Залісся), мобільний не ловить взагалі. Трошки фізухи, багато сміху, багато тепла, багато світла (парадокс: темрява і +10, але я про інше світло і тепло)). Голова працює по-іншому. Почуваєш себе у великій сімї, яка огортає тебе любов’ю. Цей стан словами не передати, вже навіть я його не пам’ятаю, бо я тут, на стільці перед компом, а не там, у печері. Так чітко сказано: «Щойно з Роддому». Ті, хто придумав, знали, що пишуть) 
  Але ось, знову цивілізація, піду митися-пратися, збиратися вийти до сплячих людей, тримаючи якнайдовше цей стан і настрій. Зараз навіть на синці дивитися приємно, нагадують.. У мене все. :)

Понеділок, 13 грудня 2010.




Млинки. Березень, 2010 









                                            To be continued...




Дениши. август 2010
Прошу обратить внимание на очаровательнейшие пакетики, торчащие из скальников :))
Love is...
:)